Як не крути, але Бориспільщина – унікальна країна. І що головне, такої її робимо ми з вами. Я вже розповідав про хорового диригента з села Велика Олександрівка; про вихідця з республіки Афганістан, який вирішив пустити коріння в нашому місті. Сьогодні хочу познайомити з бориспільцем – Олександром Перегудою.
Цей чоловік потрапив до нашого списку через свій альтруїзм. Він, п’ятий рік поспіль, із власної ініціативи та на громадських засадах, заливає ковзанку в одному з двориків нашого міста. Робилася для дітвори, але час від часу туди навідуються й дорослі. Ковзани і ключки Олександр привозить свої. Він же все й ремонтує. Плати не бере. За що, на самому початку зародження ковзанки, його називали не інакше, як «дурнем».
Час пройшов, і люди змінили свою думку про цього чоловіка. Тоді мабуть не знали, що він сам від себе, що робить для них. З’явилась довіра та повага. Сьогодні більшості з батьків за честь привітатися з Сашею.
Змінились і діти. Спочатку вони халатно ставились до всього. Могли покинути ковзани та піти додому. Могли когось зачепити і не вибачитись. Тепер це зовсім інші діти. Старші хлопці допомагають і чистити, і заливати, і ковзани носити. Дивляться за малечою. Допомога є, як і відповідальність.
- Ви цим займаєтесь безкоштовно. Чому? – звертаюся з першим питанням до нашого героя.
- Мене часто про це питають. Завжди відповідаю, що не можу брати плату. Ця ковзанка приносить мені радість спілкування з дітьми. З ними мимоволі повертаєшся в дитинство. Від них отримуєш ту колосальну енергію, якою вони з тобою діляться – енергією здоров’я, молодості, життя.
З іншого боку, більшість дітей із малозабезпечених сімей. Сам був дитиною, знаю як воно коли чогось немає. Тут вони бачать альтернативу. Але на ковзанку може прийти будь-хто.
Нам націю потрібно виправляти, починаючи з найменших. Якщо ми цього не зробимо зараз, не знаю в якій державі житимемо потім. Діти наше майбутнє, а ми їх покинули напризволяще. Батьки, відірвіться від телевізорів та від ковбас, вийдіть на ковзанку і власним прикладом покажіть своїм дітям, як потрібно жити, чим займатися, як оздоровлюватися. Зробіть щось для них. Хоча б почистіть сніг, навчіть стояти на ковзанах.
- Розкажіть, чому виникла ідея зробити ковзанку?
- Це було шість років тому, – згадує Олександр Перегуда. – Тоді, поблизу кінотеатру «Європа», приватний підприємець Гордієнко залив ковзанку, але з ковзанами не склалося. На той момент у мене вдома лежало чи 15, чи 20 пар, що залишились із тих часів, коли я грав за першість школи з хокею. Привіз я на санчатах мішок ковзанів (наш герой живе в районі Дубечанський – автор), роздав дітям. І вийшло так, що лід не дав того, що мав би дати. Адже більшість просто не вміла на ковзанах стояти.
На жаль або на щастя, гордієнківська ковзанка проіснувала всього рік. Знаходилась вона тоді там, де зараз «Агробудмеханізація» добудовує нічний клуб. Тому довелося шукати інше місце. Звернувся до міського голови Анатолія Федорчука з відповідною пропозицією. Її підтримали. Знайшли місце, мер виписав кілька автомобілів відсіву щебеня. Розкидали його, зробили рівень.
Підтримали ідею й у «Водоканалі». Тут нам допомогли з водовозками. Пам’ятаю, як у першу зиму власноруч їздив по кілька разів на Комсомольське озеро по воду. З тих пір стало доброю традицією, що автомобілі «Водоканалу» привозять нам ковзанку.
Так само пішло назустріч керівництво «Тепломережі». Там мене всі зустрічають тепло, бо знають чим займаюся, знають, що роблю все безкоштовно. Щороку пишу заяву на дозвіл підливати воду з бойлерної, що розташована поруч.
- Отже, Ви запустили проект і він пішов, як по маслу?
Не зовсім так. У перші роки виникали проблеми. Наприклад, били пляшки, ламали лід, смітили. Бувало приходиш вранці, сподіваєшся на гарний лід, а на перевірку кататися не можна, бо побували вандали. Був випадок, коли мене побили.
Ситуація склалась наступним чином. Я щойно залив воду. А тут з’являється гурт п’яної молоді, починає ставати на лід, ламати його. Прогнав їх. Але вони поскаржились своїм батькам. Сказали, що я нібито їх побив. І вся ця зграя накинулась на мене. На тих людей, я не ображаюсь. Погано, що батьки подають поганий приклад дітям, а ті вчаться в них. Щоправда, їх стає все менше. Вже й лід не ламають, не б‘ють пляшки, не смітять. Можливо приходить розуміння.
А ще, в людей, які живуть по-сусідству, спочатку була недовіра. Попервах мене навіть називали «дурнем». Вони не розуміли, що я хочу. Тепер зрозуміли, наскільки це потрібно й важливо для їхніх дітей та й для них. Підходять і дякують, а головне приводять дітей. Щоправда, не всі так. Вони чомусь не хочуть, щоб діти тут знаходились. Їм краще, щоб перед телевізором або комп’ютером. Це дивує.
Я цією справою займаюсь уже п’ять років, але й до сьогодні є люди, які не довіряють. Вони думають, що я чи то від партії якої працюю, чи то за гроші. Насправді, я займаюся цим сам від себе.
- У Вас уже три мішки ковзанів і кілька десятків ключок. Звідки стільки?
По-перше, в нас занепад спортивного інвентарю зимового напрямку. Цього в Борисполі немає, треба їхати до Києва. По-друге, вони коштують грошей, яких завжди бракує. Щодо ключок, роблю сам. Знаходжу гарний міцний держак, знизу кріплю пластикову трубу. Яку потім сплющую та вигинаю. Є в мене піч.
Ковзани, як уже розповідав, залишились з часів гри в шкільний хокей. Згодом я купував ковзани бувші в користуванні. Де за 5 гривень, де 10 гривень. Якось натрапив у магазині «Спорт-майстер» на браковану партію. Домовився і купив десять пар по 40 гривень. Я їх відремонтував, відновив, повигинав, поробив заклепки. Тепер діти катаються. Є кілька пар, які повіддавали люди.
- А хто слідкує за інвентарем? Хто гострить ковзани, хто ремонтує ключки?
Лише я. Моя чудо-піч не тільки дає нове життя ключкам. Вона ще й висушує ковзани. Це теж дуже важливо. Крім того, в мене вдома стоїть спеціальний станок, на якому можна швидко нагострити леза. Робиться через день-два, бо дуже м’який метал. Єдина проблема, все це забирати й привозити на ковзанку. На таксі це 10-15 гривень, та й то, не всі погоджуються везти.
Я взагалі працюю бурильником. Якщо за літо нормально заробив, тоді взимку більш-менш добре. Якщо ні, намагаюся економити. Купую собі хліб, а дітям скотч для обмотування, щоб ноги не хиталися в черевиках. Скотчу йде багато. За одне катання використовую один, а то й два рулони, залежно від дня тижня.
- У вас складений якийсь графік відкриття ковзанки?
Взагалі ковзанка по можливості працює щодня. А можливість полягає в мені. І я хочу. Відкладаю деякі свої справи, бо не можу підвести дітей. Тут не стільки інвентар, як відповідальність. Хоча прийти туди може кожен і в будь-який час. Звісно, якщо є свої ковзани і вміє кататися. Для цього власне й зроблена ковзанка.
Щодо мене, так я прихожу туди близько другої дня. Ми встановили правило: Покатався, дай іншому. Загалом, розраховано по півгодини, але все залежить від наявного розміру. Першими катаються менші діти. Я допомагаю їм шнурувати черевики, бо не всі знають, що ковзани мають щільно облягати ногу. Додатково обв’язую скотчем, для надійності.
Годину-дві катається малеча. Потім на лід виходять старші, щоб пограти в хокей. Я теж з ними. Дивляться, як я катаюся та граю, вчаться й самі. Ніби наслідують.
- Ви навчались хокею професійно?
- На жаль, ні. Мої тренери – однолітки, з якими ми грали в хокей майже на всіх льодових майданчиках, які існували в Борисполі. Загадайте тільки скільки озер було. Крім того, ми ходили до Першої школи, там заливали ковзанку. Але ж ми тут катаємося не професійно.
В мене є побажання меру від дітей. Вони просять, щоб тут зробили освітлення. Темніє рано, тому дуже мало часу для катання та гри в хокей. Так можна було збільшити його на годину-дві. Наприклад, діти більше б покаталися, а потім був би час і для дорослих ігор.
Діти все добре розуміють, все схоплюють на льоту. Наприклад, позаминулого року одна дівчинка, яка вперше стала на лід, за дві години навчилась кататися. За це ми одноголосно обрали її «Королевою ковзанки 2008 року».
- Цього року теж когось оберете?
Думаю, що так.
На останок нашої розмови, Олександр Перегуда попросив подякувати меру та керівникам «Водоканалу» й «Тепломережі». «Це ті три кити на яких все тримається», – сказав він.
Мені здається, якби було більше таких людей, як наш герой, тоді можна було кожної зими, в кожному дворі заливати ковзанку. Старожили згадують, що на «Лоховці» свого часу дітвора теж ганяла шайбу. Раніше цьому приділяли більше уваги. Тепер прийшов занепад.
А якби не було «дяді Саші»? Що тоді? Він уже думав усе покинути. Але наперекір усьому повертався та починав спочатку. «Хіба дітям відмовиш, дивлячись на їхні щасливі посмішки?», – питається він. І сам відповідає: «Ні!»
На ковзанці раді всім. Починають о другій дня, закінчують, як стемніє. Буде бажання та час, приходьте за адресою: двір між будинками по вулицям Нижній вал та Червоноармійська, за Центральною бібліотекою.
Павло МАГДЕНКО
