Ось вже декілька років мої шкільні ранки починаються однаково. Прокинутися, нашвидкуруч зібратися і побігти до школи, намагаючись не запізнитися. Звичні предмети, ті й самі вчителі. У вранішньому поході до школи вже немає тієї хвилюючої чарівності, що на своїх крилах несла мене до молодших класів. Але цього року все буде по-іншому. Я вчусь у школі останній рік. І я хочу згадати це почуття, що колись переповнювало мене в дитинстві.

І ось, першого вересня я йду до школи раніше. У цей час ще не можна зустріти ні одного чепурного школярика у новій формі. Я іду по вулиці, що тільки почала прокидатися від сну. Вітер грає зі стрічками великих бантів у моєму волоссі, пригріває по-літньому тепле вересневе сонечко. Я крокую по дорозі, кожний метр якої вже знаю напам'ять. Я прохожу повз дитячий майданчик й згадую, як у першому класі ми гордовито йшли додому, навіть не дивлячись у його бік. Ще б пак, які там майданчики – ми ж вже школярі! І я посміхаюся спогадам, з яких віє гірко-солодким ароматом айстр.

Ось я захожу в школу, прохожу по порожніх коридорах, піднімаюся на третій поверх. Лункий відзвук моїх кроків розноситься по безлюдному приміщенню. Саме такий час я і обрала, щоб побути зі своєю гімназією наодинці. Я сідаю на лавочку поряд з вікном, половину якого закриває собою гілляста пальма. Дивлюсь крізь шибку вікна і ніби бачу себе, гордо крокуючу до четвертого класу з більшим за себе букетом квітів. Згадую, як малими п’ятикласниками чекали на нову вчительку, щоб вступити у більш доросле життя середньої школи. А у шостому класі м’яко посміхалися, спостерігаючи за так схожими на нас дітьми, що ніяк не можуть знайти потрібний кабінет. Тоді я часто приходила раніше за всіх і ось так сиділа на лавочці. Мені здавалося, що будівля школи – жива істота, що живе власним життям. Дощечки паркету скрипіли, ніби відчуваючи на собі чиїсь кроки. Час від часу я чула поскрип дверей. Але потім наступала тиша. Школа без дітей, як і фортепіано без клавіш , не буде звучати.

Я дивлюсь на свою гімназію і розумію, що почуття до неї не зникли, а лиш заснули. І йду до школи – у тисячний раз, як в останній раз. Хоч дехто і вважає, що школу можна забути, та це не так. Наші серця назавжди сплелися з рапсодією, що виконується цим надзвичайним інструментом. Школа направлятиме нас, ми завжди оглядатимемось на неї.

Олена Микитенко м. Бориспіль