З цим сніговиком ми з донькою познайомились на масиві «Моноліт», що в Борисполі. Чиїсь дбайливі руки виліпили його за всіма правилами. Три сніжні кульки – одна-одної більша. На голові, замість дірявого відра – чи гніздо чи вінок. Очі йому замінили кришки від соку. Під ними ніс, який виступав уперед березовою гілкою. Нижче усміхнений рот, вирізаний із дольки гарбуза, проколений посередині та прикріплений паличкою.
Із середньої снігової кулі, виглядали руки-гілки.
Близько тижня сніговик простояв у дворі, але встиг настільки змінити свій зовнішній вигляд, що дитина обізвала його «страшним».
Спитав:
- Може зробимо його добрим?
- Давай!
Невідомо хто, але воно «сходило» на нижню кулю, якраз у таму самому місці. Знайшли вихід – почали збивати забруднений сніг. Його виявилось стільки, що внизу утворилась дірка. Так у сніговита «виросли» ноги.
Під час цієї трансформації з вікна 2-го поверху почувся окрик жінки:
- Що ж ти його ламаєш? Ти його ліпив?
Просто вона не знала, що тепер Сніговик зможе швидше дістатися в легендарне Місто сніговиків і не розтанути по дорозі. Він так давно мріяв там побувати.
Голова в сніжної людинки теж постраждала. Увесь тиждень морозило, від цього усміхнений рот стиснувся, продавлена дірка збільшилась і усмішка з’їхала набік. У гнізді ж, якийсь дотепник, оселив верхівку розрізаної навпіл пластикової пляшки.
Зі шматком гарбуза довелося розстатися. Він міг перетворитися на вухо, але став навушником до мобільного телефону. Оскільки наш знайомий зі снігу, тому й рот у нього такий самий – зі сніжинок. Пальчиками зробили вуста з піднятими вверх краями.
Очі так само снігові. Але ж як він може без окулярів? Залишили й кришки.
Півпляшку вийняли і, відкрутивши кришку, повісили на руку-гілку.
- Для краси, – пояснила донька.
Ніби все. Ой, ні! Треба вичистити гніздечко від снігу. Адже там сидітиме пташка, яка вказуватиме шлях нашому знайомому до міста-мрії – «Щоб не заблукав».
- Тепер не «страшний»?
- Він добрий і симпатичний!

Павло МАГДЕНКО