8 бориспільських дітей постраждали в результаті нападу беркутівців у Києві на Майдані Незалежності в ніч з 29-го на 30-те листопада. 17-річного бориспільця Андрія Момота, учня НВК ліцей «Дизайн-освіта» ім.П.П.Чубинського, теж побили, але йому пощастило втекти. Він погодився розповісти «Вістям» подробиці кривавої ночі.
— Чому ти вирішив взяти участь у Євромайдані?
— Це патріотичний рух за нашу неньку-Україну, обурення безладом, що коїться у нашій державі. Я пішов відстоювати свою позицію, як громадянина України, і позицію свого народу. Адже сподіваюся, що Україні буде краще в Євросоюзі. Я вірю: якщо ми вступимо в ЄС, то в Україні будуть діяти закони, припиниться корупція, студенти отримають можливість здобути вищу європейську освіту, будуть відкриті кордони для подорожей країнами ЄС.
— Розкажи, як усе починалося? Чи було передчуття трагедії?
— Це була наша третя ніч: з 29-го на 30-те листопада. Поїхали компанією з Борисполя, але з ночівлею лишилися тільки я і мій друг Вадим. Батьки дуже хвилювалися, але я вирішив для себе, що поїду. Телефонний зв’язок був поганим, Інтернету не було, тому надсилав батькам SMS-ки. Атмосфера була чудова. Ближче до 4-ої ранку нас лишалося небагато: близько 300-350 студентів КНЕУ, Школи мистецтва, університету Т.Г.Шевченка, тощо. Ми співали пісень, пили чай, їли кашу. Кожен виконував свої обов’язки: хтось готував їсти, хтось слідкував за порядком, ми з другом були в охороні.
— Як відбулася сутичка із «Беркутом»?
— Ми сиділи біля діжок з вогнищем, грілися і тут побачили, що з автобусів починають виходити хлопці з «Беркуту». Ми швидко піднялися, бо знали, що можуть бути провокації, і почали говорити: «Дівчата, залишайте Майдан!». Дехто пішов, а дехто лишився. «Беркут» оточив абсолютно весь Майдан, одна лінія по «Глобусу», одна лінія — всередині Майдану, і ще одна лінія стояла біля пам’ятника архангелу, тобто ця лінія складалася із 4-5 шеренг. З одного боку — «Беркут» з кийками, з іншого боку — там, де є скло, по якому можна втекти, — «Беркут» із щитами. Це виглядало як ідеально організований план. Ми, прості хлопці, стали на сходинках у живий ланцюг, один за одним, дівчата були всередині, ми їх захищали.
— Вас попереджали?
— Була серед «Беркуту» така людина, яка ходила з рупором і двічі казала, що вони прийшли з миром, зараз поставлять свою техніку, і підуть звідси. Також казали, що потрібно поставити ялинку. Вони привезли порожній вагончик. Ми, хто стояв, кричали: «Це мирна акція! Хлопці, без провокацій!» і співали Гімн України…
— То чи була провокація?
— Вони зробили провокацію самі: штовхнули весь народ. Хлопці зробили перший крок уперед, щоб зайняти позицію. І тоді беркутівці взяли кийки і, як комбайн, як м’ясорубка, один за одним, пішли по людях. Поклали першу лінію людей, другу, третю… Так вони діяли з усіх боків. Нас ущільнювали в кільце, загнали всередину. І сказали: «Виходьте!» Коли ми почали виходити, то нас, як каторжан, беркутівці били по голові, по ногах, по спинах… Як скотину, яку женуть у стадо, так нас усіх били… Хто виходив, прикривався, чим міг. Я був у шапці, в теплій курточці з капюшоном, з рюкзаком. Отримав два удари спочатку по голові. Слава Богу, одяг пом’якшив удар, а потім били по спині: по плечах, по нирках. Лишилися синці, досі болить… Ми постійно співали Гімн України, а нас били: і дівчат, і жінок, без розбору… Дехто лупцював кулаками. Вони матюкалися і кричали: «Хотите в Европу — получайте!» Вони говорили виключно російською мовою.
— Беркутівці переслідували за межами Майдану?
— Так, нас розділили на дві групи: одні побігли в бік Михайлівської площі, за ними беркутівці, а ми побігли вздовж Хрещатика до Бесарабки. Вони, переслідуючи нас, били всіх, хто був на Хрещатику, хто ховався в метрополітені, людей витягували і знову били... Народ біг з розбитими головами. Того, хто лежав побитим на дорозі, «Беркут» брав за руки-ноги і скидав у свої автобуси. Куди їх повезли? Нас облишили тільки тоді, коли ми перейшли дорогу до «Арени Сіті». На той момент я лишився сам, мого друга забрали, а поруч — близько 10 таких, як я, утікачів. Ми стояли там до 5-ої ранку, бо нікуди було дітися.
— Що ви тоді відчували?
—Відчай! Чому? За що? Чому дівчат? Але це не зупинило мене. Я знову їжджу на Майдан. Я не боюсь, бо хочу говорити народу правду.
— Як багато тоді було беркутівців?
— Вони йшли у 2 колони вздовж Хрещатика. Їх було багато, десь близько 2-х тисяч. А нас 300-350. Поруч не було опозиції або інших захисників. На одну людину — 7 беркутівців. Це були високі чоловіки, вік не більше 22-25 років, я близько бачив їхні обличчя. Були і старші років по 30-ть, величезні, відгодовані. Але впізнати не зміг би, бо, чесно, на той момент думав про те, як врятуватися.
— А потім?
— Медики почали з’їжджатися пізніше, після побоїща. На той момент, коли ми, 300-350 чоловік, перебували на Майдані, поруч знаходилась єдина машина швидкої допомоги. Але до них не пускали. Побитим скривавленим людям допомагали піднятися і втекти прості міліціонери у фуражках і звичайній формі. На їхніх обличчях був страх, вони теж не розуміли, що відбувається, вони відкривали шляхи поміж щитів, а ми тікали і кричали їм: «Дякую». Оце були єдині люди, які допомагали жінкам і пораненим.
— Яка доля твого друга?
— Ми згодом телефоном зв’язалися. Він розповів, що його привезли в Шевченківський РОВД і вимагали написати зобов’язання прийти в суд. Тримали там близько 4 годин, потім відпустили.
Автор: Олександра ШОСТАК
Джерело: Газета «Вісті».
